Жителі "Будинку Милосердя"
Меню сайту

Категорії розділу

Наше опитування
Оцініть наш сайт

Всього відповідей: 1669

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Форма входу

Пошук

Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Корисні посилання



Для користувачів
в бібліотеці діє зона Wi-Fi












   






Вітаю Вас, Гість · RSS 13.12.2017, 18:37

1. Вакулевич Віра та Кулакевич Агафія



В одній із кімнат проживають дві старенькі жінки Вакулич Віра та Кулакевич Агафія. Одній уже за вісімдесят, іншій - за шістдесят. Засновник "Будинку милосердя" Валерій Кузьмич привіз їх хворих із Старого Села. Вони виявились нікому не потрібними, навіть рідні.






2. Сім'я Поченюків

В іншій кімнаті розташувалися три молоді дівчини: Надія (27 років), Наталія (25 років) та Ірина (23 роки), сестри, дівчата не можуть пересуватися без сторонньої допомоги. Тут живе і їх батько Петро Никонорович (54 роки), теж інвалід.

Сім’я Поченюків жила на восьмому поверсі. Мама, тато, п’ятеро дітей: три доньки і два сини. Тато інвалід, у всіх п’ятьох дітей - церебральний параліч. Панельний дім, холодно, сиро. Вони міняють квартиру на будинок в одному із містечок Черкаської області. Але і тут не все в порядку. До будинку підходить плавун, будинок починає руйнуватися. Знову розмінюються на будинок у селі. Невдовзі помирає мама, згодом і два сини. Сім"я залишається у скрутному становищі, без догляду, і без допомоги...

Взимку цього року Валерій Мусійович забрав сім’ю до себе. Батько Петро Никонорович та троє доньок: Надія, Наталія та Ірина, хоч і мали якісь перестороги, їдучи сюди, але залишилися дуже задоволені. В порівнянні з тими умовами в яких вони знаходились, це видається розкішшю.



3. Моргун Анжела
     





     Також проживає в будинку інвалід дитинства Моргун Анжела 32 роки, родом із Полтавської області. Мати залишила дівчинку в місті Миргороді на залізничному вокзалі з неперев’язаною пуповиною. Кругла сирота.










4. Сафінська Вікторія Єжівна

В Україні понад два з половиною мільйони людей з обмеженими можливостями. Кожен вісімнадцятий українець - інвалід. Назавжди бути прикутим до ліжка чи довіку не бачити сонця - кожен з них по-своєму ставиться до вироку лікарів. Одні опускають руки, інші створюють картини навіть без їхньої допомоги, інші чекають поки хтось кине їм рятівний круг, а ще інші вчаться плавати… Саме такою є наша героїня, нова жителька Будинку милосердя, що знаходиться в Рокитнівському районі, селі Вежиця - Сафінська Вікторія Єжівна, 1990 року народження.

Віка вражає всіх хто знайомий з нею своїм оптимізмом, цікавістю до життя, відкритістю, щирістю, добротою. Своєю жагою до життя, мужністю, силою волі, вмінням долати життєві негаразди Віка дає надію тисячам наших співвітчизників, які сьогодні потребують допомоги.

Дівчина від народження інвалід. В неї вроджене захворювання кісток - підвищена ламкість. Через хворобу від неї відмовились батьки, залишили… Виховувалась спочатку в Львівському будинку дитини, а потім до повноліття в інтернаті для дітей-інвалідів в м. Цюрупінську Херсонської області. В інтернаті проживало більше двохсот чоловік. В основному діти - відказники. Подорослівши Віка не зважаючи ні на що все таки має надію знайти своїх батьків, неодноразово пише їм листи, але відповіді так і не отримує. Але маючи велике серце Віка не тримає на їх ніякого зла, незважаючи ні на що вона їм пробачила. За словами Віки треба любити всіх, прощати, хоч як важко буває на це зважитись.

Після інтернату дівчину переводять в будинок для престарілих, де проживає півроку разом зі своєю найкращою подругою Наталею. Саме Наталя з якоїсь газети дізналася про Будинок милосердя та про дядю Валеру. Дівчинка наважилась зателефонувати до засновника Будинку милосердя Валерія Кузьмича, поспілкувавшись з ним по телефону відчула батьківське тепло, яке лилося від зовсім незнайомої людини. І коли Валерій Кузьмич приїхав до неї в гості, коли запропонував поїхати з ним, було дуже лячно, адже чужа сторона, інші люди, звичаї. Спочатку наважилась приїхати лише в гості, а коли познайомилась з іншими мешканцями Будинку, відчула родинне тепло сім'ї Валерія Кузьмича, зрозуміла, що саме ці люди стали для неї сім'єю тому і вирішила, що тут, в далекому поліському селі, буде її новий дім.

В Будинку милосердя Вікторія перебуває з 2009 року. Тут у неї з'явилося багато друзів, однією з найкращих подруг є Світлана, медсестра Будинку милосердя. Перебуваючи на Поліссі Вікторія поставила собі за мету досконало вивчити українську мову, а то раніше розмовляла російською, а зараз - суржиком. Дівчина дуже любить тварин, тому їй дуже подобається доглядати за папужками та кішкою Масянею, які проживають в Будинку милосердя.

Віка енергійна, весела дівчина. Інвалідність не позбавила жаги до життя, любові до прекрасного. Захоплюється малюванням, вишивкою хрестиком, в'язанням, багато читає. Своє враження від життя, від знайомства з людьми Вікторія передає у своєрідній манері на папері.

Незважаючи ні на що Вікторія вірить у перемогу добра, вірить що є дуже багато людей, які не байдужі до долі своїх земляків, людей з обмеженими можливостями, які перебувають в будинках інвалідів, дитбудинках в різних куточках нашої держави, адже всі вони потребують допомоги та підтримки.


5. Стельмах Олена Антонівна

Стельмах Олена Антонівна, 1968 року народження. Народилась в місті Вінниця. Мати залишила в пологовому відділенні звідки Олену забрали до будинку-малюка. Коли Оленці виповнилось 5 рочків її до себе забрала бабуся з якою вона прожила до 16 років. Мрією дитинства було стати балериною, тому дуже любила відвідувати танцювальний гурток. Але не судилось, скакала на батуті та пошкодила хребет.

В житті Олена мала щастя зустріти багато добрих людей, саме після знайомства з такими людьми вона була направлена до Києва на операцію, та нажаль їй несудилось доїхати, в поїзді у неї стався інсульт. Три довгі місяці Олена нічого не могла пригадати про себе, вона не знала як її звати, з вітки вона, коли згадала їхати на операцію було вже пізно.

В 2007 році Валера Кузьмич привіз Олену Анатолівну в Будинок Милосердя, з невідомих причин через невеликий проміжок часу пані Олена виявила бажання переїхати до «Будинку Милосердя» міста Сарни. Та в грудні 2010 року все таки повернулась назад до нас на Рокитнівщину, де проживає і по даний час у «Будинку Милосердя» села Вежиці.

Олена Анатолівна дуже любить читати вірші, оповідання, романи та на першому місці у неї християнські книги, адже за її словами «Без Бога ніяк неможна».


6. Мішина Тетяна 

Моя душа належить Йому
     Давно колись ще довоєнної пори і багатолюдній общині віруючих невеличкого села Котівка, що на Кіровоградщині, вирувало життя. Батьки з дітьми, молодь, старень­кі люди майже щовечора збирались в хаті одного багатодітного брата чи у самого пастиря, щоб у сердечній мо­литві віддати хвалу Богу, співати Йому славу, слухати вічне Слово, схилитися перед Ним в благоговінні. Просили Господа не лише за себе, а й за все село. І Він благословляв і Своїх дітей, і тих, хто насміхався з них, поглядаючи ско­са на богобійних односельців. Ніхто з них і не здогадувався, що ці «штунди» люблять їх любов'ю Христовою і за них моляться.

Та настали важкі часи гонінь, люди продовжували збиратися вже потайки при щільно замаскованих вікнах. Бра­тів забирали, і ніхто не відав, куди їх везли і коли вони повернуться. Та Бог знав і знає усе про кожного з нас. Знав Він і про мене, що в цьому забутому селі, куди по бездоріжжі рідко хто мо­же дістатися, у 1963 році народиться дівчинка, яка має понести нелегкого хреста немочі, що зветься м'язова ди­строфія. Проте Господь по великій Своїй любові готував їй велике благословіння - бажання пізнати Його.

У атеїстичні часи про Бога я знала лиш те, що у неділю не можна різати і шити, бо Він покарає такого грішника.

Я була дуже кволою і через свій фі­зичний стан була вимушена здобувати освіту вдома. Два роки до нас ходила вчителька, яка навчала мене читати, рахувати та деяким правилам грама­тики. Батьки вирішили, що для їхньої доньки-каліки цього буде достатньо, і на тім моя наука скінчилася, а щоб продовжити навчання треба було від­дати мене до спецзакладу, та в інтернат вони мене везти не хотіли.

Через слабкість м'язів я мало ру­халася, більше сиділа, тож любила ма­лювати, вирізувати з паперу, та най­більше любила читати. За юні роки я не раз перечитала усю шкільну й сільську бібліотеки. Читала «запоєм» усе підряд; мама працювала листоношею і часто приносила мені книжки й журнали з іншого села. Але ця література ніяк не змогла «нагодувати» моєї допитливої душі. Десь в глибині серця жило ба­жання прочитати Біблію, та, на жаль, мені ніхто її тоді не дав.

Залюбки слухала багато різних пе­редач, вони й виховували мене, як осо­бистість, та на серці був якийсь тривож­ний щем, коли слухала антирелігійні програми. Важко було слухати, як жор­стоко критикували віруючих, назива­ючи їх принизливо «сектантами», які потрапили в тенета релігії, і що їм по­трібно допомогти вийти до світла справжнього щасливого життя.

Як не дивно, але ці «ненормальні» штунди, які жили не за тими принци­пами, як інші радянські люди, зі свої­ми незрозумілими цінностями, чомусь почали мене вабити.

На той час у нашій Котівці ще було кілька стареньких віруючих, і мені дуже хотілося з ними зустрітися і поспіл­куватися, але цього не сталося.

Та Бог бачив бажання мого серця і десь на початку 80-х в одній з газет надрукували мою замітку з проханням про листування.

Отримала я понад двісті листів, але серед них не було жодного від ві­руючої людини. Лиш через кілька ро­ків моя подруга по листуванню мені повідала, що її почали навідувати по­божні люди. Опісля я найбільше чекала її листів, в яких вона описувала спілкування з тими людьми, і як вони дивно славлять Бога. В серці з'явилося чимало запитань.

Та жінка присилала мені маленькі брошурки, з яких я могла зрозуміти, звичайно, не все. Почалося листування з іншими віруючими. Воно було доро­гим моєму серцю. Коли одна з них за­питала, чи я хотіла б, щоб мене прові­дали віруючі, я з радістю погодилася.

Одного зимового дня я сиділа у своєму ліжку і в'язала, коли побачила через вікно, як на подвір'я зайшли троє незнайомих молодих людей. «Мабуть з комсомольської організації», - май­нула в мене думка, але як же я була здивована, коли тато провів їх до мене в кімнату, і один з них раптом при­вітався словами: «Мир дому вашому!» Як я тоді зраділа!

Молоді брати приблизно мого віку розповіли, як покаялись, як Христос змінив їхнє життя. Боже милий! Як я давно мріяла про таке спілкування!

Я уважно прислухалась до кожного з них, коли вони молилися, адже я по­дібного ніколи раніше не чула, лише по телевізору бачила, як люди хрестяться і повторюють: «Господи, помилуй!» А тут лилася жива мелодія молитви, яку хотілося слухати й слухати...

Невдовзі гості пішли, а Господь, Який прийшов з ними, лишився на­завжди в нашій хаті. Через три дні я уже тримала в руках Біблію і, тихо пла­чучи, просила: «Боже, помилуй і про­сти мене!»

Я не знала, як правильно каятися, але благала Господа, щоб мені бути завжди з Ним і належати Йому. Тато, побачивши мої сльози, забрав у мене Біблію, щоб я не плакала. Але справа вже була зроблена: я покаялася...

Через два тижні гості завітали зно­ву. Долаючи по 20 км пішки навіть у негоду, вони ще і ще навідували мене, і я знала, що робили вони це безко­рисно і щиро, в ім'я Христа, з любов'ю до тієї душі, яка тільки-но навернулася до Господа і потребує духовної під­тримки.

Коли захворіла мама, для мене по­чалася смуга нових випробувань. Я -безпорадна, а любов матері вела її до доньки-інваліда, і вона, не зважаючи на свій біль, піклувалася і про мене. Чому ж багато жінок зрікаються цієї любові, коли їхні діти і не потребують такої уваги й жертовності?

Невдовзі мама померла. Мені зда­валося, що я лишилася одна на всьому білому світі, хоч мала багато друзів (віруючих і невіруючих), хоч ще мала тата, а головне - поруч був Бог.

Весь цей важкий час Господь ніс ме­не на Своїх турботливих руках і все влаштовував Сам. Він прихиляв серця людей до мене і втішав. Від того, що не стало матері, у тата потьмарився розум.

Переживаючи, що він тепер буде ро­бити зі мною, тато став, як дитина.

Чи знав Бог, що так станеться? Зви­чайно знав і подбав наперед належним чином про все.

Через два місяці після смерті мами поряд з нами купила хату віруюча жін­ка. Побачивши моє сирітство й об­ставини в нашій сім'ї, вона погодилася доглянути мене. По кілька разів на до­бу (і вночі теж) вона мене перевертала. Дяка Богу - Він дав їй це бажання і сили, бо без Нього таку працю не ко­жен понесе. А тепер і за батьком треба було дивитися...

Ще до смерті мами мені снився див­ний сон, який довго не давав спокою. Сиджу на ліжку, а на дворі - величез­на біла стіна. Тоді та стіна з'явилася у кімнаті, а невдовзі я вже відчувала її на відстані подиху. Я злякалася, що стіна мене роздушить, але я з розкинутими руками якось увійшла в неї. А голова моя лишилася над стіною. Рухатися було важко, та я якось потрапляла в пустоти, що де-не-де були в стіні, мов колодязі.

З часом я зрозуміла той сон: стіна -моє майбутнє, голова над нею - мій дух, який Господь кріпив, а пустоти -то полегшення моїх фізичних мук. Все те в моєму житті збулося.

Через кілька років сестрі, яка нас доглядала, довелося повертатися до своєї родини. і тоді постало питання про інтернат. Цього я боялася найбільше, бо нас могли розлучити з хво­рим немічним татом. Я відмовилася без нього їхати будь-куди, бо кому він там потрібен?

Я давно уже щиро просила Господа, щоб не потрапити в інтернат. І Він не забув мого прохання, дяка Йому без­межна!

Господь привів до нас сестричку, яка сказала, що забере нас з татом до себе, і хоч сама була зовсім слабкою здоров'ям, та не злякалася важкої праці, бо була певна, що Той, Хто доручив їй цю ношу, дасть і сили її понести.

Нелегко їй було з нами, та відкри­лося небо, коли багато віруючих по всій Україні в молитвах просили Бога милості на цей дім, на цю сім'ю, на мене з татом. Не можна підібрати слів подяки за поміч, надіслану Господом! Та для Нього найцінніші не слова, а вдячні сльози зболеної душі.

Коли доля склалася так, що та сес­тра вже не могла обслуговувати двох інвалідів, нам запропонували пере­селитися у Вежицю в Будинок мило­сердя, де вже мешкає чимало тих, кого об'єднує крім фізичної немочі любов до Господа.

Прийшла якось думка: ти Бога про­сила, щоб не потрапити до інтернату? Просила. І Він відповів, бо є вірним. Дякуй Йому! І хочу ще подякувати сім'ї Кузьмичів, що дали притулок нам і так щиро турбуються про кожного.

Тут, у Будинку милосердя прагну хоч чимось внести свій вклад у Божу справу. Може ця праця інваліда зда­ється зовсім мізерними ягідками, та вони є, вони не дикі, не розкидані десь по світі, а зібрані у єдине, бодай не­величке, гроно. Бо скрізь, де присутній Бог, є Його Любов, і душа належить тільки Йому: твоя, моя, кожного, хто зветься Його дитям.


Рокитнівська ЦСПШБ © 2017 | Хостинг від uCoz | Розробка та дизайн: Іван Соколов