Я, Трубілко Микола Леонтійович, народився 1958 р. в Сарненському районі. Закінчив Сарненську середню школу. Дуже любив читати. Потім було технічне училище в м. Львові. Місто Львів залишив найприємніші враження в моєму житті. Хоча це було всього лиш технічне училище – викладачі були дуже інтелігентні із своєрідним львівським шармом і доброю українською мовою. Потім була праця на заводі в м. Харкові. Там зрозумів, що таке велике індустріальне місто, що таке робітничий клас. Далі була служба в лавах радянської армії. Служив в Росії, в тодішній Горьківській області. Після служби оселився в смт. Рокитне. Маю дружину і двох синів. Працюю водієм і вдячний долі, що маю можливість зустрічати багато рідних людей і вивчати географію України без атласу і підручників.

Писати вірші – це моє хобі. Друкуватись почав з 1998 року в Рокитнівський районній газеті де опубліковано більшість моїх віршів. Ще один «Прогулянка за містом» надрукований в збірнику «Барви рідного краю» виданий рівненською «Азалією» в 2006 році.

Продовжую писати за покликом душі.

Казка про джерело 

Там де за полем село.

Край лісу, в затишному місці

Жило-було джерело.

Живою водою наповнене

Прозоре до самого дна,

Цілющою силою сповнене,

Навколо – краса неземна.

Сюди прилітала напиться

Стомившись літать в небесах,

Чарівна, казкова жар-птиця,

А може то інший був птах.

Та вносить життя корективи

(з копійки хтось робить мільйони)

Прийшли сюди люди кмітливі,

Джерельце вдягнули в бетон.

Азбестові труби проклали,

Вчепили відро і ланцюг,

Квіти асфальтом заслали

Стежки поробили навкруг

І вийшла звичайна криниця,

Що осад гіркий залиша,

Кудись відлетіла жар-птиця

Десь зникла джерельна душа.

Моя держава

Не вкладається в голову,

Розбурхує уяву –

Я тепер маю власну державу!

Не власний будинок чи автомашину,

Навіть не поле, ліс чи долину,

А справжню державу. Не іграшкову,

Що має свій прапор, військо і мову.

А власність потрібно оберігати,

Бо все тут моє і про все треба дбати –

Про землю, щоб спадок дісталась від діда

(щоб не розтринькали знов по сусідах),

Про мову, що в націю всіх нас єднає

І котру, на жаль, уже хтось забуває.

А ще слідкувати потрібно, звичайно,

Щоб чиста держава була і охайна.

Та стільки ще треба, що аж лякаюсь.

З завданням таким сам я ніяк не справлюсь.

Тож буду сусідів і друзів прохати

Щоб працею спільною лад всьому дати.

І стане держава багата та сильна,

Найкраща на світі, сучасна і стильна.

І зацвіте вона рясно та пишно,

І жити в ній буде тепло й затишно.

Та, поки будую і поки труджуся,

Я нею тепер, вже сьогодні горджуся.

*      *       *  

– Тітко Маріє, скажіть будь-ласка,

Ви літом у лісі кожнісінькій день.

Чи Вам не здається, що ліс наш мов казка,

А пташки лиш Вам співають пісень?

– Коли я щоденно ходжу по чорниці,

Не бачу квіток і не чую пташок.

Я бачу штанці я бачу спідниці,

Що потім куплю для своїх діточок.

Коли вирушаю у ліс до світання,

Не помічаю казкову красу.

Здається я гроші дочці на навчання

А не чорниці з лісу несу.

Хоч хворим ногам ревматизм допікає

Гриби ще збиратиму і журавлину

Допоки всі ягоди сніг не сховає,

Тоді лиш гребінку закину.

Ось тоді заслухаюсь співом хуртовини

Замилуюсь квітами в хаті на вікні.

І, хіба, що ноги трішки відпочинуть.

– Руки ж вишиватимуть ліс на полотні.

*     *     * 

Щойно осінь край поліський

                                   принесе туман

Почуваю себе наче грибний наркоман.

Не хвилюють всі проблеми

                                   хай бере їх біс!

Встаю рано – кошик в руки

                                   і скоріше в ліс

Цвіте верес, пахне хвоя

                                   справжній тобі рай

Де ще є на білім світі красивіший край?

Крок за кроком, далі й далі

                                   забреду у ліс

Заблукаю без надії вибратись колись.

Але просто так не здамся,

                                   йтиму до кінця

Втраплю зовсім випадково

                                   на грибні місця

Назбираю повен кошик

                                   запашних грибів

Про одне лиш пошкодую –

                                   Мавку не зустрів.

РАННЬОЮ ВЕСНОЮ

 Найеротичнішою порою,

ранньою весною,

коли бешкетливі гормони

порушують цнотливості закони,

коли всі жінки – жадані,

і природа в напруженому стані завмерла,

щоб вибухнути вулканом кохання –

стає нестерпно навіть хвилина чекання…

Тоді падає у спраглу землю насіння,

щоб народилось нове покоління:

квітів і птахів, дерев і людей,

і, мабуть, снігурі принесуть нам дітей

у січні зимою, зачатих весною.

Бо, навіть, коли відлетіли лелеки

на заробітки в країни далекі,

за буйство весни хтось відповідає,

вину на лелек не перекладає.