Олександр Чмуневич

     Олександр Чмуневич – голова ради ветеранів війни та праці Вежицької сільської ради.

     Закінчив Рівненський державний педагогічний інститути, почав працювати у Вежицькій загально-освітній школі, учителем української мови та літератури.

     На запитання коли почав писати відповів: «Коли пішов на заслужений відпочинок, появився вільний час, почав писати вірші. Також написав і кілька пісень, склав мелодію до них».

     Більшість його поезій патріотичного направлення. Присвячені воїнам – визволителям у Великій Вітчизняній війні, афганцям, своїй Батьківщині.

     Почитайте його поезії.

Із Днем Перемоги

Із Днем Перемоги вас, ветерани!

Здоров’я і щастя бажаємо для вас!

Все частіше турбують вас рани

І все менше лишається вас.

       Із Днем Перемоги вас, ветерани!

       Цю Перемогу ви гартували для нас…

       Поживіть серед нас, ветерани!

       Не відходьте, рідненькі, від нас.

Ви Вітчизну свою захистили

Від фашизму в жорстоких боях.

В тій борні ви життя віддавали –

Ваша слава не згасне в віках!

        Прогнавши катюг із рідного краю,

        Ви кулемети змінили на плуг,

        Відбудовуючи нашу державу,

        Влились в мирний, звитяжний наш труд.

Неозорії степи орали,

Що травою заросли за війну…

Ветерани, трударі-ветерани!

Ви з руїн підняли Україну свою.

        Відбудували ви шахти й міста.

        Тож вже двічі ви ветерани –

        Ветерани війни і труда.

Хай же золотом гордо ще сяють

Ваші груди в бойових орденах!

Ветерани! Герої ветерани!

Слава! Слава вам у віках!

Воїна – афганцям та їх матерям

У неділю, вранці, виряджала мати

Юного журавлика зі своєї хати.

Споряджала його з рідної оселі

В краї невідомі, в спекотні пустелі.

Сина споряджала і слізно просила:

-Лети, лети, синку, та довго не гайся,

Через рочок-другий додому вертайся.

Журавлик промовив: «Рідненька матусю,

Не ослабнуть крильця, додому вернуся,

А як зранять крильця та проб’ють серденько,

Там і залишуся, рідна моя ненько.

А навесні з чужини разом з журавлями

Душею прилину до тебе, моя мамо.

Закружу над хатою, журно закурличу.

Із хати на побачення я тебе покличу.

Подивлюсь на тебе, сумну-невеселу,

Та зайти не зможу в рідненьку оселю.

Обійму туманом, вітром поцілую,

До твого серденька жалем припаду я».

… Уже котру весну мати зустрічає,

Синочка – журавлика усе виглядає.

Посивіли коси, знудилось серденько,

Рідного синочка жде все рідна ненька.

Розкажімо синам

Із чиєї  ж то вини стали жертвами війни?

Хто над нами знущатись мав право?!

То гітлерівський фашизм нам смерть й розруху приніс,

Всупереч Міжнародному праву.

Задрижала земля, загорілись поля,

Запалали міста наші й села…

Над Вітчизною нависла чорна пітьма,

Пітьма грізна, страшна – невесела.

Гітлерівські кати мали цілі свої –

Хлібородну землю забрати,

Та не знали вони, що на нашій землі

Будуть кості свої загрібати.

Гітлерівський той кат рвавсь на

Київ – стольний град.

Його велич хотів зруйнувати,

Та батьки і діди – України сини

Встали грізно проти супостата.

І громили катів від Дніпрових берегів,

Від Прип’яті, Буга й до Вісли…

За дітей і матерів, за сестер і братів

Били злих гітлерюг ненависних.

До Перемоги над гітлерівським фашизмом присвячується

Ех, згадаймо, братці, ветерани,

Ті буремні роки,

Як громили ми фашистів

Біля Волги і Дніпра - ріки.

Ех, як визволяли і міста, і села,

    Підривали поїзди,

    Щоб з фашизмом гітлерівським

      Покінчити назавжди.

Ми розгромили катів – окупантів,

Доконали фашистську гидь.

І в Берліні гітлерівськім

Свій закінчили похід.

      Пам’ятає Волга, Дніпро, Вісла й Ельба

      Наш солдатський героїзм,

      Як під штурмом славних наших армій,

      Гітлерівський впав фашизм

Ми розтоптали свастику фашистську,

Впав під ноги нам рейхстаг…

Вічна слава вам, Герої!

Слава! Слава у віках!

О краю мій рідний!

— Мамо, матусю! Як їсти ми хочемо!

 Мамо! Ой, як холодно!

 Мамочко, мамо, — діти шепочуть, —

Ой, як уже спиш ти давно!

В холодній хатині голодні діти

Старша дитина все маму гука.

Та мати мовчить, а менша дитина

На грудях щось ротиком в мами шука.

Та мати не чує й нічого не бачить,

II не бентежать дитячі слова.

Обвисло все тіло і погляд погаслий.

Лежить нерухома вона — нежива.

Стулились докупи сиріточки-діти

Мов ті забуті кволі звірки,

Так і заснули ніким не почуті.

Заснули навіки-віків.

—О краю мій рідний, о краю багатий!

Чого ж то голодний так люд твій вмира?!

Чи спека палила твої урожаї?

Чи сіяти землю сіяч перестав?

—І повені й спеки мене руйнували,

І крові пролито цілу ріку.

І війни й хвороби в мені вирували —

Усього зазнав я на своїм віку.

Народе мій мудрий, народе мій щирий

Голодної смерті в мій край не впусти

Та братовбивства, кривавої смерті.

О Господи Боже   не допусти.

Краю мій Поліський.

Краю мій Поліський, журавлиний краю,

Я тебе, мій краю, з дитинства кохаю.

Твої стрункі сосни - мені рідні сестри,

А твоя калина, мов мила дитина.

Ягодами й грибами ти нас пригощаєш

Й березовим соком ти нас напуваєш.

Ти нам і затишок й достаток для людини,

Ти наше здоров'я і дім для пташини.

Я сходив чимало твоїми стежками,

Розмовляв з тобою, ділився думками,

Як ходив борами із Вежиці в Рокитне,

Любувавсь тобою і небом блакитним.

І ходив частенько влітку, взимку, в осінь,

Знаходив спочинок під кронами сосен.

Як линула в дібровах журавлина пісня,

Серцю в моїх грудях чогось ставало тісно.

А журно кувала зозуленька в лузі,

Я ішов і думав: чого ж вона в тузі?

Мабуть, вона тужить і їй болить сердечко,

Що полишила діток в чужому гніздечку.

Журавлики рідні! Зозуленько мила!

Мене ваша пісня навік полонила.

Та ще й чарують мене ранкові заграви,

Як іду з косою у росяні трави.

Та, на жаль, мій рідний, ти занапащений чимало...

Чи така епоха? Чи ми такі стали?!

Та при чому епоха! Це ми такі стали:

Не оберегли того, що предки захищали.

Занапастив тебе чорнобиль суворий

І тепер, мій краю, ти все ж таки хворий.

Та ти не впадай, краю, в якусь сумну думу,

Ми тебе захистимо від всякого глуму.

Ми тебе злелієм, хлібами засієм,

Соснами й дубами, щоб ти шумів борами.

Щоб пташина пісня линула в дібровах,

І життя розквітало на твоїх просторах.

Тож квітуй, мій краю, журбі не піддавайся,

Хлібами і борами буяй та розростайся.

Ходімо, дідусю, у гай

-Ходімо, дідусю, у гай,

Там квітів хороших багато:

І маків, тюльпанів – цілий розмай,

Нарву я їх мамі і  тату.

-Не можна, онучку, ходити у гай

І рвати квіток й трави – рути,

Хоч квітів хороших там цілий розмай,

На жаль, там багато отрути.

-Ходімо, дідусю, у гай

І там назбираєм грибочків.

Не можна збирати грибочків – це знай:

Отрута і в них, мій синочку.

-Ходімо, дідусю, у гай

Там дуже багато малини

На жаль, і малини не можна збирать:

І в ній та ж отрута дитино.

-Ходімо, дідусю, до річки у гай,

Скупаємось в теплій водичці.

Не можна купатися, теж пам’ятай:

Отрута осіла і в річці.

-Так де ж нам подітись, куди ж нам тікати?

Де ж від тої отрути сховатись,

Якщо ягід й грибочків не можна збирать

І у річці тихій скупатись?

- Немає куди нам, онучку тікать:

Така уже наша епоха.

Усі ми повинні зрозуміть й памятати:

Надія вся наша на Бога.

                                                                                                   Червень 1986 року.

Гей Полісся моє!

Гей, Полісся моє золотаве,

Пожовтілі поля і гаї!

Над тобою вже осінь витає,

Замовк в гаях спів солов’їв.

Берізки позолоченим листям

Освічують луги й гаї,

А калина червоним намистом

Манить нас у володіння свої.

Пахне в лісі і медом й грибами,

Мов зачарований, я на галяві стою,

Вся велич і краса перед нами

О, як гарно й приємно в гаю!

Ластівки полетіли далеко

У сонячні, теплі краї,

А за ними подалися й лелеки

І журавлики милі мої.

Тож летіть, рідненькі, щасливо!

Жаль, що довго вас прийдеться чекати.

Та навесні, моя мила пташино,

Ми із трепетом будем вас зустрічати.

А хто ж не любить свого рідного краю,

І не любить його чарівної краси?

Чи живе, той на світі? Не знаю.

Знаєш Господи. Ти, що на небі єси!